Іспит на мужність

Шкільний дзвінок. Такий знайомий, звичний, рідний. За 24 роки роботи в школі ми стільки всього разом пережили. Всі ці роки ми вірно служили один одному. Ось і знову вкотре підкоряюся його чарівній силі мелодії та поспішаю на урок.

В коридорі помічаю своїх четвертокласників, Вадима й Артема, заядлих тенісистів, що в останній момент вислизнули зі спортзалу, прошмигнули до класу. Підходжу до дверей і чую, як про щось продовжують сперечатися Уляна та Назар. Водночас Наталка намагається їх заспокоїти. Заходжу до класу. Бачу, як дожовує свій бутерброд Владик, як Віка зосереджено дивиться в підручник, повторюючи правило з української мови, а Денис ніяк не може зрозуміти, куди подівся його зошит. Мить, і в класі запанувала тиша. Учні піднялися, привіталися. Починаю урок.

На мене дивляться вісім пар дитячих очей. Таких різних. В кожного свій характер. У серці кожного живе найзаповітніша мрія. Такі допитливі і щирі, головне — справжні і чесні.

Бачу цих відчайдушних шибеників та га ласунів і вкотре думаю: як швидко лине час. Зовсім недавно вони сіли за парти — маленькі, смішні, невпевнені…. Вчилися читати, неслухняними пальчиками виводили літери. Ще трохи часу і вони здаватимуть свій перший іспит, потім залишать стіни рідної «старої фортеці». А ще кілька життєвих кроків — казка дитинства закінчиться… Покличе моїх учнів дорога життя, зовсім невідома, не завжди рівна, часто терниста, навіть жорстока. Ким стануть «мої» діти? Якими вони будуть? Чи не зламає їх цей жорстокий світ? Чи проростуть зерна розумного і вічного в їхніх серцях?..

Від цієї думки щемить серце.

Згадався випускник 2009 року Олег Кравець. Сьогодні — воїн, солдат, захисник, взірець мужності, витримки, стійкості, вили волі. А тоді — ясноокий другокласник, що легко влився в дитячий колектив. Щирий душею, спокійний, добрий, швидко знайшов спільну мову з новими однокласниками. Олег, як Вадим і Артем, грав у теніс, як Владик, любив смачненьким поласувати, як Назар, переживав через  невдачі. І хоч не дружив з математикою, як Наталка, але складні задачі , що поставило перед ним життя, розв’язує без помилок, бо немає права на помилку, бо кожна помилка оцінюється життям, його власним і життям його побратимів.

Олег був веселим школярем. З задоволенням брав участь у кожному шкільному святі. А які новорічні костюми готувала його мама Наталія Миколаївна!.. З якою любов’ю і старанністю хлопчик виготовляв подарунки мамі на 8 Березня!..

Олег був звичайною дитиною.

Незвичайним був його погляд—серйозний, зосереджений. Інколи здавалося, що там ховається якась туга…

Відспівав для Олега останній дзвінок. Пішов хлопець у самостійне життя, здобув освіту, планував крок у майбутнє. Все спокійно, розмірено. Хто міг знати, що цьому юнакові судилося таке випробування — зі зброєю в руках захищати неподільність України.

 Про війну хлопчина читав у книжках, чув по телевізору, про неї дідусь нічого не розказував. Ніхто не пояснював , що означає слово «АТО», не було на карті «буремного Сходу», а розуміння слів «втрата» і «смерть» було поза межами здорового глузду. Життя дало урок. І свій життєвий іспит на мужність, самопожертву, справжню дружбу Олег склав «на відмінно», коли виносив з поля бою пораненого товариша. В той момент не думав ні про славу, ні про нагороду. Знав, що треба так зробити, так виховали його рідні, про це вчили в школі.

Тільки боявся думати, як буде плакати його мама, якщо з ним щось трапиться. Материнська молитва вберегла воїна. Сьогодні він прийшов у відпуску. Притулив до серця матусю, обняв молодшого брата. Він для них — захист і опора, і для нас — взірець сміливості, патріотизму, обов’язку.

Ми запросили Олега Петровича до школи. Прийшов юнак з сумним поглядом, з посивілими скронями. Розповідає про воєнні будні. А дітям цікаво, що їдять солдати, як сплять, чи важко носити автомат, а як розпізнати ворога, а чому всі бояться граду…А ми, дорослі, ловимо його погляд і хочемо почути, що скоро припиняться обстріли з «градів», що не буде мобілізації, що Україна — понад усе.